Бушман І.О.,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри філософії,
політології та інноваційних
соціальних технологій
Сумський державний університет
Соціально-економічні, політичні та культурно-духовні
зміни, які відбулися впродовж останніх років, підсумком яких є новий соціум.
Але ці зміни у деяких формах не відповідають світовим вимогам. З такої точки
зору, необхідно розглянути проблеми сучасної України крізь призму регіональної
цивілізації[1].
Самоідентифікації української політичної нації як локальної цивілізації та
«політичного українця» як громадянина заважають деякі цивілізаційні фактори. З
одного боку, за багатьма показниками (промисловість, урбанізація, освіта, норми
мислення і спосіб життя) Україна не відхиляється від середніх західних
стандартів. З другого — зберігається значна різниця в соціальному складі,
економічному і політичному мисленні.
Варто нагадати думку С.Хантінгтона, що відносини між
групами з різних цивілізацій ніколи не будуть близькими; вони зостаються
холодними, досить часто – ворожими, але у більшості випадків встановлюються
опосередковано. До цього варто додати, що конфлікти між цивілізаціями набувають
двох форм. На локальному рівні – між сусідніми державами, які належать до
різних цивілізацій, між різноцивілізаційними групами всередині держави та між
групами, які намагаються створити нові державні утворення на уламках старих.
Відвернення потенційних конфліктів та врегулювання
існуючих є нагальною потребою подальшого існування людства, і цьому повинно
сприяти рівноправне співробітництво всіх країн, незважаючи на їхню
цивілізаційну належність. Етнополітична стабілізація в
Центрально-Південно-Східноєвропейському регіоні можлива тільки на принципах
демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і
територіальної цілісності. Етнічні й етнополітичні процеси та їхні наслідки
нинішня наука визначає як об’єктивно необхідний етап розвитку цивілізації. При
цьому сама цивілізація визначається як «сукупність етнічних спільностей, які
розвиваються загальним шляхом, мають однакові риси в матеріальній, технічній і
правовій культурі, схожі духовні цінності та ідеали»[2].
Інтеграційний потенціал України легко розкрити через
підстави її утвердження в Європі. Це – порівняльні соціально-економічні
параметри, співмірність соціальних систем, ступінь комунікаційної
інтегрованості. Наразі розглянемо перші дві проблеми.
У суспільному житті політична культура є важливим засобом
взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної
культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і
політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише
сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і
процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія —
також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності
виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні
партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної
діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали,
теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості).
Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про
політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам,
націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої
інтереси.[3]
Поняття «політична культура» уперше розглянув І. Г. Гердер[4],
але предметне дослідження й концептуальне осмислення цього поняття розпочалося
лише в 50-ті рр. ХХ ст. У західній політології ґрунтовну розробку як самого
поняття, так і концепції політичної культури зв’язано з іменами американських
політологів Г. Алмонда та С. Верби. сформульоване ними визначення
вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю
індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи, суб’єктивною
сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення[5].
Термін «політична культура» має багато інших тлумачень: система переконань про
моделі політичної поведінки та політичні інститути (С. Верба);
«ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб
(форми, рівні і т. д.) духовно-практичної діяльності й відносин, що
забезпечують відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і
суспільних інтересів» (Н. Кейзеров)[6]
тощо.
Польський політолог К. Опалек зробив спробу
класифікувати численні дефініції політичної культури, згрупувавши їх за чотирма
основними напрямками: 1) «суб’єктивні» або «психологічні», до яких належать
визначення політичної культури, названі Алмондом та його послідовниками; 2)
«об’єктивні», які розглядають політичну культуру як систему владних зразків,
«стандартів» поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення від яких
призводить до втручання органів влади; 3) «евристичні», які визначають
політичну культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які (за
їхнього домінування) сприяють стабільності або правильному функціонуванню
політичної системи; 4) «всеохоплюючі», тобто такі, що визначають цю культуру
через самий тільки перелік її об’єктів та елементів без узагальнюючих
характеристик з причини надзвичайної складності даного соціального феномену[7].
Таким чином, політична культура впливає на способи
здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень.
Політика за умов тоталітарного суспільства здатна серйозно деформувати зміст і
функціонування всіх сфер культури, а за умов демократії — сприяти їх розвитку.
З основних каналів впливу культури на політику треба назвати соціалізацію
індивідів, яка дає можливість участі в політичному житті, створення та
впровадження системи цінностей, формування еталонів поведінки, моделей
інститутів і соціальних систем. Водночас органічна єдність та взаємодія сфер
вияву політики і культури не означає їхньої тотожності. Ці суспільні явища
розрізняються за сферами дії та функціонування: суть політики полягає в
розвитку й перетворенні влади, суть культури — в розвитку й перетворенні
особистості[8].
[1] Михальченко М. Українська регіональна цивілізація //
Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 19-28
[2] Здіорук С.І., Кремень В.Т., Міщенко М.Д.
Національно-політичні рухи та їх вплив на державне управління. – К.: НІСД,
1998. – С.10.
[3] Попов А. Причины
возникновения и динамика развития конфликтов //Идентичность и конфликт в
постсоветских государствах. – М., 1997. – С.286.
[6] Кейзеров Н.
М.
Политическая и правовая культура. Методологические проблемы. — М., 1993. — С.
14.
[7] Матусевич В. Політична культура: теоретико-методологічні проблеми
дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4—5.
Комментариев нет:
Отправить комментарий